Iз книги Прогулянка алеями мIльйонолIть ЯРИЛО



Категории Докiя Гуменна ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Ця розмова виникла ненароком. Дивилися на телевiзiï фiльм Янкi при дворi короля Артура, екранiзовану повiсть Марка Твена. Теодор раптом запитав: — Як ти думаєш, чи є що спiльне мiж британським королем Артуром п'ятого столiття, палестинським бiблiйним геттiйцем Урiєю... та слов'янським старовинним божищем Ярилом? — Звичайно, нема! — здивувався Богдан.— От, ти все якесь таке закручене питання поставиш! Безумовно, нiчого спiльного мiж цими трьома нема. — Не можу з цим погодитися. Нiчого нема спiльного в часi й оточеннi, це так. Але — та й годi. Велз у Британiï п'ятого столiття й Палестину часiв бiблiйних царiв поставити поруч не вдасться, але Ярило... це... — Ну, попросту бик-вiдтворець, чи що... Бугай... — Помалу, Богданку, не поспiшай iз готовими налiпками. Ярило якраз найцiкавiший iз них. — Не бачу, що там цiкавого. Я оце перечитував працi етнографiв минулого столiття. Там цього поганського божка досить докладно висвiтлено. Вельми примiтивний культ... До того ж тiльки в етнографiчних збiрниках можна щось довiдатися про Ярила, бо в наш рацiоналiстично-атомово-електронiчний вiк нiяких слiдiв культу Ярила вже не помiчається... Теодор розсмiявся, показуючи пальцем на екран, де саме з'явилися маєстатичнi колони нацiональноï англiйськоï гордости й всесвiтнього дива, Стовнгендже: — А я оце вчора читав у газетi, що з усiєï Англiï в нiч Ярилиного святкування збираються до цього монументу для поклону боговi Ярилi багатотисячнi маси. — Е,— зневажливо махнув рукою Богдан.— Насмiтять там, нагадять, а пiсля них рiк доведеться чистити. Я цих гiппi до Стовнгендже за десять миль не допустив би. — А, до речi, є в мене ще й таке питання,— пригадав Теодор,— пожираючи очима кадри на екранi, тисячолiтнiй загадковий ансамбль камiнних велетнiв.— От,— чому назви вiддалених одна вiд одноï краïн звуться майже тотожно? Iран — в Азiï, Iрiє (Iрляндiя) — на крайньому заходi, а звуться майже так само. А ще одна народнiсть, на Кавказi, зветься так само: Iрон. Хочеш у Середнiй Азiï? I там є, прошу: Айр'янем Веджо... — Також не бачу жадного зв'язку. Айр'янем Веджо — мiт,— уперся Богдан. Вiн був сьогоднi в настроï заперечувати все, що почує вiд свого друга.— Все це просто випадковий збiг. — А от навiть у найдавнiших грецьких легендах про створення свiту є бог iз таким самим iменем: батько перших богiв-олiмпiйцiв зветься Уран. Той самий Урiя, Iр, Яр... — То, може, з цього треба й починати,— оживився Богдан.— Хто ж це вони такi, тi, що цю легенду створили? Оцю про батька Урана й матiр Гею... — Не чужу нам Гею, богиню землi...— вставив Теодор. — Напевно, не самi греки, а ïх прадiди. Але якi? Та й греки мають свого Ареса, вiя у них вояк. А взагалi, це слово унiверсальне. Ет, ця словесна гра в м'ячик Ар-Яр мене зовсiм не захоплює! — пiдсумував Богдан недоречну дискусiю, позiхнув i почав уважнiше стежити за кадрами на екранi. — Ну, нi, я так не граюсь! — запротестував Теодор.— Ще багато чого є несказаного, невиясненого. I це зовсiм не гра. Ще ж не згадали ми закавказьких геттiв. I в них був свiй Яррiс, бик. Його показано на барельєфi: Яррiс i бiля нього в молитовнiй позi стоïть геттський цар,— пам'ятаєш? А про геттiв же вiдомо, що вони також iндоєвропейська гiлка суцiльного колись народу. Дуже давня, може, одна з найперших, що вiдчахнулася вiд основного стовбура. З бiгом часу i в схрещеннi з iншими ïхня мова вже набрала цiлком iншого вигляду, але ще чимало слiв зосталося в нiй, незмiнних iз первiсних часiв, нам зрозумiлих. Ось Урiя. Хiба ж це не Юрiй? Аж згадка про геттiв вивела Богдана з його напiвсонноï байдужности. Вiн пiдхопив: — Та про цей вiдхiд якоïсь частини вiд ще суцiльного масиву є навiть згадки у стародавнiх сагах, лишень ïх не розумiли та ще й досi не розумiють. Я маю на увазi скандинавську, де згадується, що цар асiв мав свою посiлiсть у Закавказзi.... Аж тепер, коли виявилося, що геттська мова — дуже рання гiлка iндоєвропейських мов, стає зрозумiло, що то за володiння за Кавказом. — Отже, коли ми проведемо пунктирну лiнiю краïни Ар-Тура до краïни Яррiса, то можемо вважати, що це й будуть вiдноги одного стовбура... — почав був Теодор, але Богдан перехопив: — Вiдноги? А де стовбур? — У стовбурi я вбачаю степи, трав'янистi прерiï-пасовиська. Причорноморщина аж до Каспiю. То що ми тепер тут бачимо? Суцiльну слов'янщину. А тепер послухаймо, що зберегли етнографи про поганського бога Ярила. Не кривись, Богданку, я по пам'ятi,— Ярило це якесь божество весняного свiтла й тепла, юноï, напористоï, до нестями збудженоï сили, любовноï пристрасти плодороддя. Яри-линi iгрища, гульбища, Ярилинi гучнi свята з кулачними боями, забавами, ярмарками... — ... зборищами многотисячних орд гiппi бiля Стовнгендже,— насмiшкувато вставив Богдан. — ... I все те вiдбито в нашiй мовi,— удав, що не почув реплiки, Теодор.— Подивимось, що каже словник Грiнченка.— Теодор устав i зняв iз полицi цього словника.— А, ось: Яр — весна. Ярий — весiннiй, той, що розвивається. Ярий — палючий, молодий. Яритися — палати. Ярiти — виблискувати, променiти. Яркий — пристрасний. Яркiсть — чоловiче сiм'я. — Та це ж Ерос! — вставив Богдан. — Так, ще один аспект цього поганського бога...— А ось як бiлоруси уявляли собi Ярила. Це — молодий, гарний бог, роз'ïжджає на бiлому конi, в бiлих шатах, на головi вiнок iз весняних польових квiтiв, у лiвiй руцi жменька житнiх колоскiв... босоногий! — згадав Теодор про iнший образ Ярила. Вiн уже вийняв з полицi другу книжку, iз словами: — Це, мабуть, той геттський цар, жрець Яррiса, промовляв вiд iмени Яррiса, стоячи в молитовнiй позi, так: Я той, що вдягає поля зеленню, а лiси листям, у моïй владi плоди нив i дерев, приплiд стад i всього, що на користь людям. Все це я дарую тим, що шанують мене, i вiдбираю вiд тих, що вiдвертаються вiд мене... Це я читаю з Переяславського лiтопису,— додав Теодор.— Так виглядала, либонь, поганська лiтургiя. — Високомудро, що й казати! — криво всмiхнувся Богдан. Нi, сьогоднi з ним рiшучо не можна говорити. — А ось як етнограф Терещенко пише...— виймає Теодор третю книжку.— В серединi минулого столiття вiн сам був на Ярилиних iгрищах. Жiнки й чоловiки сходилися до шинку, там спiвали й танцювали до заходу сонця. Потiм виносили чоловiче опудало i клали його в домовину. Жiнки пiдходили й ридали: Помер! Помер! Який же вiн був хороший! Не встане вiн бiльше! О, як же нам розставатися iз тобою! I що ж це за життя, коли тебе нема? Пiднесись хоч на часиночку! Нi, вiн не встане, не встане! Так довго голосили жiнки, а потiм вiдбувався похорон. Пiсля цього — закуска й пиятика... — Це також поганська лiтургiя? — ще бiльше скривився Богдан.— Яке це все примiтивне! I це ще сто рокiв тому таке дiялося? Тут уже Теодор розсердився. — Але ж цi живi картинки не видуманi, вони показують, де стовбур, звiдки пiшли вiдноги i до Атлантики, i до Закавказзя. Простi люди оплакували образне завмирання продуктивних сил природи, а в королiвських дворах любили себе називати Яр-Турами, Яромирами та Буй-Турами... На цьому обiрвалася ця розмова, бо й фiльм уже давно скiнчився. От шкода!
Iз книги Прогулянка алеями мIльйонолIть ЯРИЛО