<< Главная страница

Iз книги Внуки столIтнього запорожця НАШI ДIТИ



Категории Докiя Гуменна ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1966р.

Оригинал Якщо ви прожили в Америцi десять рокiв, то не здивуєтеся, коли я скажу, що моï давнi сусiди вже три рази переïжджали до Калiфорнiï й звiдти назад. Нiде не загрiють собi мiсця. З Нью-Йорка вони виïхали на ферму заради дiтей, щоб мали свiже повiтря. I нас потягнули за собою. Сподобалось нам, ото й досi живемо на хуторi. А вони не всидiли довго й переïхали до Покiпсi, щоб дiтям було до школи ближче. Я ще таких розпещених дiтей не бачила. Все ïм дай! Все, що заманеться, має бути! Приходить недiля — ïм нудно. ïм треба фан. Замiсть того, щоб помогти щось у хатi — тату, вези нас на фан! Про який фан, про якi такi розваги та виïзди ми колись думали? Але, може, й справдi?.. Дiти потребують свого товариства, а де ж ти на фермi того товариства знайдеш? Вiдтодi ми бачимося рiдко, хоч не тратимо однi одних з очей. Я, коли буваю в мiстi,— неодмiнно загляну, хоч на хвилину, як то вони там. Бо коли довго нема листа чи поздоровлення з святами, то так i знай, що нашi Вергунiвськi вже зiрвалися з мiсця й десь у дорозi. I справдi! Один раз послухаєш ïх — Калiфорнiя чудова, все цвiте круглий рiк, а яке повiтря! А виноград, а помiдори! Куди там, тут такого й за великi грошi не знайдеш. I нiколи не треба думати за теплу одежу. А другий раз — в Калiфорнiï неможливо! То тiльки здається, що там добре, а для здоров'я зле. Туман той ïхнiй, фог... Як вони його витримують? Чоловiковi через ревматизм там не можна бути. Та й роботу не так-то легко знайдеш... — Та ви ж тут свою хату злiквiдували, продали! — довелося менi тiльки головою похитати.— А тепер як? — Бо дурнi були, то й злiквiдували. Тепер у найманiй сидимо. Ще хвалити Бога, що меблiв не встигли позбутися та добрi люди зберегли... Холодильника, що звiдси везли, довелося там у Калiфорнiï покинути... Ще й маму там поховали. Сидiли б тут, то й могилка була б близько... Еге-е! Нiде правди дiти... Та вже нiчого не поможе. Витратились, треба забувати, починати все наново. — А де ж вашi Василько, Ганнуся? Щось не бачу я ïх,— оглядаюся по хатi, зазираю в другу кiмнату, може, хто звiдти вийде. До речi, зауважую, що кiмнатка Ганнусина нiчого не втратила, така сама: вся в килимах, iз дорогими меблями, з телевiзором. Затишний куточок для принцеси, а не... Але не встигла я подумати й знайти вiдповiдне слово, як почула: — О, а ви й Не знаєте? У Калiфорнiï Васько нам штуку встругнув! Прийшов вiн раз додому такий якийсь нiяковий, крутиться, розгублений, мнявся-мнявся, нарештi випалив: Мамо, я мушу женитися. Через два тижнi будете мати внучатко. — Що-о-о! Отакий шкраб! Вiн же ще й школи не скiнчив! I мати з батьком дозволили утнути таку дурницю? — А що ж було вдiяти? Тепер маємо невiстку,— безпомiчно розвела руками Вергунiвська,— iталiйку. Вона вiдразу покинула школу, а Василько вчиться й працює. Видно було, що не дуже вона хотiла на цю тему розводити балачки, видно, як болить воно ïй. Я й змiнила тему. — А де ж Ганнуся? —- Ен наша? Та ось-ось надiйде,— глянула Вергунiвська на годинника.— Час уже з школи ïй... Перед моïми очима встала одна дiвчинка, яку я звикла була бачити на фармi: матросочка, синiй костюмчик iз великим бiлим комiром, обшитим синiми стьожками, двi грубенькi русi коси, велетенськi блакитнi банти... Але цей образ закрила друга дiвчинка, що якимсь дивом теж була Ганнуся. На мою думку — поторока. Бачу ïï моïм внутрiшнiм оком, як оце зараз. Де в нас було дозволено, щоб учениця приходила до школи в папiльйотках? Тут вона накрутила на отакi великi дротянi рурки своє волосся i так i йде по вулицi, так i сидить iз ними в клясi. Пiд очима пiдмальовано, брови збритi, а над ними полiзли десь угору написанi олiвцем, уста густо нафарбованi, нiгтi як червонi пазурi... I це має бути та сама Ганнуся? У штанях, одна холоша вище пiдкачана за другу, у якiйсь дурацькiй куртцi iз iдiотським написом через усю спину — ось яке чупирадло зробилося з нашоï Ганночки. Тя-я-агне поперед себе в оберемку книжки, а до того ще й папiроску закурить. I як мати не соромиться йти поруч такоï дочки? Але не раз сама я чула, що не мама дочки, а дочка матерi, особливо ж бабки, соромилась. Ти тiльки мовчи... ти тiльки нiчого не говори на вулицi, бо менi встид, що ти по-англiйському не вмiєш. Ти говориш тiльки по-украïнському, з тобою по вулицi сором iти... Ти тiльки мовчи, щоб нiхто не чув, як ти говориш... Ну, i це до бабцi так! Чуєте? До бабцi, що анiтелень не второпає по-тутешньому! — Нащо ви так одягаєте свою дiвчину? — не раз питала я Вергунiвську, а вона ще й виправдується! — Як же, всi так! Щоб наша дитина видiлялася? Нам буде встид... Але ця Ганнуся, чи пак Ен, що ввiйшла до хати, була зовсiм iнша, незнайома особа. Тiнь з того свiту, чи сестра Мари, чи справжнiй мрець! Зелено-сiро-синя. Уста сiрi, синька й зеленка пiд та навколо очей. У чорному трико, що обтягувало ïï округлi форми, мало не лопало. Вже не було халамиди на плечах, а був найтiснiший светр, що трiщав, здається, по всiх швах, намагаючись втримати всi частини Ен докупи. А все це вiнчала копиця сiна на головi, прикрита чорною газовою хустинкою. — Гай! — нiби нявкнула Ен i, не зупиняючись, пiшла до своєï кiмнати. Наче мене й не було в хатi, наче я ïï не присипляла ще маленькою на своïх руках... Еге, було колись у дiпi таборi!.. Вражiння було таке, що хоч i затягнена в трико, а гола пройшла повз нас дiвчина. Взагалi, скажу я вам, хоч я й десять рокiв в Америцi, а не можу зрозумiти, чому це так: жiнки тут одягаються напiвголо, а чоловiки засупоненi вiд вух до п'ят. Подивiться на тi жiночi вечiрнi сукнi з викотами на грудях та з голими спинами, на тi лiтнi штанята, яких не вiдмовляють собi шiстдесятилiтнi матрони, не кажучи вже за таких паршукiв, як Ен. А чоловiки? Наглухо замурованi, обтушкованi сорочками, краватками, у довгих штанях, чорних шкарпетках, зашнурованих черевиках. Заходять у кафетерiю двоє хлоцiв, з ними одна дiвчинка: хлопцi в формальних довгоштанних убраннях, дiвчинка в коротесеньких шортах... Вони прийшли ïсти морозиво, i дiвчинцi зовсiм не соромно, що вона сидить за столом напiвгола межи зодягненими хлопцями. Що за перевернена цнотливiсть i чому це жiнкам така привiлея — якнайбiльше показувати свого тiла, хоч би й затягненого в облипле трико? А ось один мiй знайомий вийшов на фасад свого дому у палiсадi посидiти на сонцi — в коротких штанцях. Зараз полiцiя оштрафувала — за порушення моральности... — Глядiть,— кажу, дивлячись услiд новiй Ен-Ганнусi,— глядiть, щоб вона не привела вам якого мексиканця в сомбреро чи порторiка. Або ще й негра-зятя матимете... — О, ми вже з неï не спускаємо ока! — призналась Вергунiвська.— Маєш школу, а з школи — додому. I сиди, вчись! Нiкуди анi ногою! Хочеш кiна — є в тебе у твоïй хатi телевiзiя. О, ми ïï строго тримаємо! О, я вже не дам ïй, нiзащо в свiтi, щоб якогось чужинця в хату привела. Войовничiсть панi Вергунiвськоï була ïй рiшучо до лиця. Стриманiсть з неï злетiла вже зовсiм, вона почала розказувати. — Занадився був до нас один хлопчина. I нiчого, навiть наш, украïнець, тут у нас сусiди недалеко живуть. Сидить i сидить щодня, якось нiяк йому сказати, щоб забирався, сусiд, i батьки ж статечнi. А дитинi треба вчитися... Ми в клопотi. Та, хвалити Бога, прийшов того хлопця батько, сам просить, щоб гнали його, мовляв, хлопець висиджує багато часу в нас i репутацiя мого сина вiд цього страждає. Чули? Його репутацiя страждає, а наша то й нi!? Ви таке чули? Вергунiвська дiйшла до вершка можливого для ïï темпераменту обурення. Але то тiльки так менi здалося. Далi було ще що розказувати. — Вiдтодi ми вже не мусiли випрошувати сусiдового сина з такою вразливою репутацiєю... Але чекайте, що далi було. Змовилися нашi дiточки, i як мене з чоловiком не було вдома — пiд'ïжджає кавалер таксiвкою, i моя Ен сiдає, як дочка магараджi, в авто, дверi перед нею розчиняються, дверi за нею зачиняються, наче й справдi перед великою дамою, наче й справдi це не сусiдський хлопчина з другоï вулицi, а он який джентльмен. А тут якраз я нагодилася. Пiдбiгла, та як рвану дверцята, та як потягну за коси мою дiвчину! А ти, мала смаркуля, а ти питалася батька й матерi, чи можна? Зараз менi марш до хати! А ти, цибатий драню, забирайся менi звiдси, бо як потягну тебе ось цею парасолею... Накричала, нагукала, розвела ïх — i вiдтодi спокiй. Нема чого з кавалерами по кiнах та балях шалатися, ще рано... Вергунiвська тут зробила велику павзу. — Що ви на це все скажете? Я тiльки головою похитала. Бо й справдi, що можна на це сказати? * * * Але, може, таки треба було менi своє слово сказати, може б, те, що скоïлося потiм, не прийшло. Зайшла я попрощатися, коли збиралась ця родина в четвертий чи п'ятий раз до Калiфорнiï. Приходжу саме на той переполох, що Ен утiкла. Утiкла! I треба було десять днiв, щоб знайти ïï,— сидить вона в готелi та не хоче батька-матерi знати. Але за готель довелося таки татовi й мамi платити, бо ïï жених i облесник був ще несповна лiт i не закiнчив школи. Та й от тепер моï Вергунiвськi на пiвдорозi — нi сюди, Микито, нi туди, Микито! Вже деякi речi поïхали до Калiфорнiï, а вони звiдси через весь оцей балаган не можуть виïхати, нема чим боргу сплатити, що наробила ïх дорогоцiнна дочка магараджi, ïх принцеса Ен. Але, незважаючи на цей весь рейвах i клопiт, у хатi було якось жвавiше, якийсь веселий рух. Чи не вiд цього малого персонажа, що котить по хатi авточко й при цьому страшенно радiє? — А що це за жевжик у вас по хатi бiгає? Де це вiн у вас узявся? — А це...— нiяково зам'ялася моя Вергунiвська.— Хiба я не казала вам, що наш Василько розiйшовся iз жiнкою та й дитину забрав? Оце привiз до нас. Що йому лишалось робити? Жiнка ж його нiчого не вмiла робити. I не хотiла! Вiн на роботi, а вона лежить i курить. Вiн приходить iз роботи та мусить заходитися коло варення обiду, мусить прибрати, попрати i дитину доглянути! Отакi тi жiнки-iталiйки! Отаке нещастя взяв наш бiдний Василь на свою голову! Ну, вже ми цього жевжика самi виховаємо, не дамо нiякiй iталiйцi,— завзято приобiцяла Вергунiвська. А бразилiйцi? — подумала я, але вголос не сказала. Це приïхала з Бразилiï одна наша родина, i невiстку привезли вони — бразилiйку. Все було нiчого спочатку. Бразилiйка й мови навчилася нашоï, i паску по-нашому святила, словом, украïнiзувалася, що й не впiзнаєте. Живе в однiй хатi з батьками, господарна, з чоловiком нiколи не перемовиться. Все було б наче добре, тiльки дитину свою... Ой, Боже ж мiй, дитинi своïй не дозволяє нi слова по-украïнському сказати! Як тигриця, пантрує, щоб воно говорило лише португальською!
Iз книги Внуки столIтнього запорожця НАШI ДIТИ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация