Iз книги Внуки столIтнього запорожця ПОВЕРНЕНИЙ ЛИСТ



Категории Докiя Гуменна ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1967р.

Оригинал Дiстав я оце листа... Не чийого, а свого-таки. Повернувся назад, ще й з такою допискою... Але перше, нiж про дописку, мушу розказати, до кого то та що таке в тому листi я писав. Не повiрите! Що, мовляв, хочу повернутися до Совєтського Союзу, на Украïну себто. Писав же я до свого кума й приятеля, що ото сам недавно виïхав з Америки на Украïну. Та ви ж його знаєте! Жив тут на П'ятiй вулицi, щодня можна було його побачити в парку Томпкiнс Сквер. Такий опасистий... Ми так умовилися, що писатимемо листи мовою тiльки нам зрозумiлою. Наприклад, коли кум писатиме, що там у них мануфактури хоч завались, то значить, що я маю йому вислати на пару костюмiв чи з десяток квiтчастих хусток. А коли чоботами добрими похвалиться, то я тут маю пiти на Орчард-стрiт i накупити всякоï шкiри. Бо, бачите, є в мене його грошi. Але перше треба вам сказати, що кум сам там недавно, яких два роки ще не минуло. Довго вiн вибирався! Не то що страха мав, вiн таки звихнений чоловiк був, усьому написаному в ïхнiх газетах вiрив. Авжеж, там рай! Але треба ж було переправити туди своє майно, мав вiн, либонь, яких тисяч п'ятдесят. То слав та й слав у Ружин до рiднi пакунки. Сестра i брат тими пакунками хати собi побудували, а в тi хати вiн наслав,— Господи, чого тiльки не наслав!? I холодильники, i телевiзори, i пральнi машини, i кравецькi всякi, i самокатiв хлопцям... Ще й навiть одному школяревi друкарську машинку вислав. А що тут має вiн пенсiю та до Совєтського Союзу пенсiй не висилають, то... Я все забiгаю наперед... Отож, хочу сказати вам, що умовилися ми писати все навпаки. Як напише, що ïде в далеку екскурсiю, то це значить, що не минуло його заслання. А як напише, що багато гракiв на полi урожай знищили, то це значить правда те все, що про колгоспи читаємо ми тут. Ну, нiчого... Дiстаю я листи, iду до банку, беру грошi i йду купувати те, про що сказано в Петровому листi. А тут ще й почала приходити менi газетка Вiстi з Украïни. Певно, Петро мою адресу подав. Приходить раз ця газетка, розгортаю ïï, дивлюся — знайома фiзiономiя визирає звiдти. Та таки ж Петрова, тiльки щось дуже iнтелiгентно втягненi щоки. Вiн тут був такий огрядний, кругловидий, iз пузцем, нiвроку. Але на фотографiï пузка не видно,— та й подумав я, за гойнi харчi, карасi в сметанi нiчого не пишеш ти... мабуть, ïсти тобi висилати не треба... То дивно менi, чого ти так змарнiв? А пiд портретом ось i допис. Його ж таки iменем пiдписаний. Петро Сухостав. Еге, ось воно що, Петро Сухостав на старостi лiт у журналiсти пошився. Щось не чувати було за ним цього — але нехай! Читаю. Читаю — i очi на лоб менi лiзуть, усе вище й вище. Читаю, що наш Нью-Йорк, наш увесь давнтавн переповнений напiвголодними, напiвтрупами. Люди тиняються по вулицях безробiтнi, не мають за що купити сто грам хлiба. Та й по крамницях нiчого нема: анi масла, анi молока, анi сала... А за м'ясо то вже й не кажи! За хлiбом стоять довжелезнi черги, ще з ночi застоюють ïх, а помiж чергами — i на вулицях також! — походжають розжирiлi полiцаï та перiщать по головах безборонне населення гумовими палицями. Читаю, читаю, ще раз дивлюся на портрет i на пiдпис — нi, таки правду кажуть моï очi. Петро Сухостав. А щоб ти удавився! Де ж твоя совiсть, чоловiче? Та ти ж, падлюко, цiєю Америкою збагатив усю свою рiдню та ще й тепер iз неï грошi тягнеш! Це вже хто-хто, а я найкраще знаю. Ти ж менi дав доручення вибирати з банку твою пенсiю, яку ти хитромудро скерував iз соцiяльного забезпечення на адресу банку. За цю пенсiю я ж тобi висилаю любенькi тобi пакуночки iз злиденноï Америки. Еге! Якби то там було так добре, як ти пишеш, то не просив би ти анi шкiри на чоботи, анi хусток, анi наших довгописних олiвцiв. Плювався я, плювався, лаяв бiсовоï вiри Петра, а тодi думаю: Ой, видко, там тобi непереливки, коли мусиш таку брехню в живi очi пускати! Та ти ж найкраще знаєш, що всякий, тут читаючи твоï дурнi побрехеньки, аж за боки береться, регоче! Для кого це ти пишеш? Щось тут воно не те! Може, Петро загубив там людську совiсть, а може, й бiда чоловiковi. Попався в лабети, горопашний, та й пiдписує, що хтось iнший написав,— аби лихо тихо. Може, не лаяти, а пожалiти треба, що пропав чоловiк нi за цапову душу. Може б, вiн i радий би вже назад, та ба... Десь, може, ляпнув щось... Думав я, думав — та й надумав. Дай, гадаю собi, катну й я йому листа. Побачимо, що то вiдпише. А що, якби я отак написав йому, що й я вже хочу повернутися на Украïну? Осточортiв менi капiталiстичний свiт, спродам усе, сам виïду i сiм'ю iз собою заберу. Мовляв, ми давно мрiємо про це, а тепер уже вирiшив остаточно. Продаю хату (а вона в мене вартує сорок шiсть тисяч), беру iз собою всi своï статки-маєтки i-i-i гайда на Украïну! Словом, таке написав: спродамся i вантажуся на пароплав! Хочу ще й я пожити в добрi та достатку, як ти, куме Петре! Ще й других намовлю! Оце тобi, Петре, горiшок, розкуси! А хто ж тодi твою пенсiю вибиратиме з банку? Чи воно гарно так — з Америки хлiб ïсти i на неï клепати? Ану, що то ти менi тепер заспiваєш? I оце таке, як бачите! Лист мiй за тиждень повернувся, тiльки не з Украïни, не з Києва, не з Ружина — а iз схiдного Берлiна. На конвертi — берлiнський штамп iз датою повороту назад, а в конвертi — мiй лист. I поперек усього мого писання червоними лiтерами поставлено резолюцiю: Ду-урнi, сидiть на мiсцi!
Iз книги Внуки столIтнього запорожця ПОВЕРНЕНИЙ ЛИСТ